Олексій Романович Вербицький (нар. 1967 року - 1 листопада 2014 року, Запорізька область) - молодший сержант 8-го батальйону територіальної оборони Збройних сил України.
Олексій Вербицький був добровольцем (призваний Чернівецьким МВК 20 червня 2014 року) і загинув у ДТП в Запорізькій області, де нині дислокується чернівецький батальйон. Олексій довгий час працював у Обласному центрі реабілітації дітей водієм, а коли розпочались воєнні дії на сході, він почав перевозити допомогу чернівецькому батальйону.
Деталі смерті (уточнюються): 01.11.2014 р. приблизно о 14:00-14:10 год. під час слідування по маршруту із с. Миронівка – смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області автомобіль марки УАЗ через несправність перекинувся та вилетів з проїзної частини. Водій транспортного засобу мол. сержант Вербицький О.Р. під час перекидання вилетів з автомобіля через лобове скло і його придавило автомобілем. У результаті отриманих пошкоджень військовослужбовець помер.
Деталі смерті (уточнюються): 01.11.2014 р. приблизно о 14:00-14:10 год. під час слідування по маршруту із с. Миронівка – смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області автомобіль марки УАЗ через несправність перекинувся та вилетів з проїзної частини. Водій транспортного засобу мол. сержант Вербицький О.Р. під час перекидання вилетів з автомобіля через лобове скло і його придавило автомобілем. У результаті отриманих пошкоджень військовослужбовець помер.
Загиблого у зоні АТО військового поховали на Годилівському кладовищі.
У Олексія Вербицького в Чернівцях залишились дружина Галина та донька Альона.
У Олексія Вербицького в Чернівцях залишились дружина Галина та донька Альона.
Спогади дружини Галини Вербицької
Олексій все життя працював водієм. А останні сім років – в Центрі реабілітації дітей. Працював там з заснування цього Центру і став незамінним працівником, якого поважав та до якого прислухався колектив. Всім допомагав, був вірним та відданим другом, порадником. Про нього казали, що він «золотий чоловік», «він може все». Допомагав родинам хворих діток, які лікувались в Центрі. І якщо зараз зайти в Центр, то там багато чого зроблено його руками. «Це така людина-душа, яка завжди зрозуміє, допоможе, розрадить, порадить», - згадують рідні.
Для нього не була порожнім словом слово «справедливість», він терпіти не міг, коли хтось хотів когось надурити чи виживати за рахунок когось. Все по совісті.
Останні два роки він почав активно займатись спортом, в тому числі парашутним. За цей час здійснив 10 стрибків з парашутом. Долучав до спорту племінника Ромчика, з яким був дуже дружнім і сприймав його як сина. Наразі Роман спецпризначенець і вже з березня 2014 року в гарячих точках Сходу та Півдня України.
Людина-душа
Олексій Вербицький. Росіянин, який віддав життя за Україну
«Ми не могли його зупинити на півдорозі. Він дуже хотів туди. Він казав, що тут встигне ще багато зробити, а там він зараз потрібен», пригадує події минулої весни дружина Олексія Вербицього Галина. Саме в березні 2014 року Олексій вирішив піти захищати Батьківщину. Росіянин за національністю, він був щирим Українцем з великої літери.
Олексій Вербицький народився в Росії (Рибинськ, Ярославська область) в родині військового. Тато був українцем, а мати – росіянкою. Вихованням маленького Олексійка до школи займалась бабуся, яка заклала фундамент в особистісного розвитку, цінностей та пріоритетів. Навчався в школі в Рибинську, потім в Климу (Московська область), а закінчував вже на Камчатці. Олексій жив у військових містечках, знав військову специфіку, життя. Він дуже хотів служити. Після закінчення школи вступив до Петропавловськ-Камчатського морехідного училища. А коли тато пішов у відставку, вся родина переїхала в Чернівці, де було надано квартиру. Батьки завжди хотіли, щоб Олексій був військовим.
Але задля того, аби бути біля сім’ї, він не пішов служити, сказавши дружині Галині: «Якщо я стану військовим, то ми ніколи не будемо разом». Його слова, сказані ще в перший рік знайомства з коханою, 28 років тому, стали пророчими. Він таки став військовим, але його більше немає з родиною.
Сім’я Вербицьких жила душа в душу. Все разом, поруч, пліч-о-пліч. Народження донечки було найбільшим щастям, батько її обожнював. Тепер, пригадуючи найпотаємніші бажання коханого чоловіка, Галина каже, що Олексій найбільше мріяв про те, щоб видати Альонку заміж і виховувати онучку.
Останні два роки він почав активно займатись спортом, в тому числі парашутним. За цей час здійснив 10 стрибків з парашутом. Долучав до спорту племінника Ромчика, з яким був дуже дружнім і сприймав його як сина. Наразі Роман спецпризначенець і вже з березня 2014 року в гарячих точках Сходу та Півдня України.
Тому Альошка вирішив: «Як я буду лежати на дивані і сидіти тут, коли діти там», - пригадує дружина Галина. - Він не один раз казав, що на війну мають йти такі як він, старші, які вже бачили життя, а не діти. В березні він сам пішов в військкомат. І це при тому, що в нього половину родичів і однокласників в Росії. Коли я запитала: за що воювати? Він мені сказав: «За тебе, за Альонку. Щоб вам тут і нам всім було добре». Він казав – я служив в армії, я давав присягу, я повинен бути їй вірний. Він казав, що святий обов’язок чоловіка – це захищати Батьківщину.
Рідні кажуть, що Олексій дуже любив Україну.
- Пригадую, як він казав, що йому так цікаво, от він росіянин, а його запрошують в українську армію. Для нього це була така гордість, - розповідає Галина.
Призвали Олексія Вербицького в червні 2014 року. Незважаючи на те, що тільки в травні він переніс операцію, лікарі підозрювали онкозахворювання, він казав, що зараз себе добре почуває і попросив не перешкоджати йому виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Проходячи медкомісію він дуже хвилювався, що його можуть не взяти, пригадує Галина.
Олексія призвали до 8 батальйону тероборони і на початку літа він з побратимами виїхав до Миронівки Запорізької області. Він розповідав, що все йому там подобалось. Він всім там допомагав, займався волонтерською роботою. Хлопці його поважали і любили, він був прикладом для наслідування.
Щодня зранку писав повідомлення, бажав доброго ранку. Постійно присилав фотографії.
Перебуваючи в Бердянську, Олексій допоміг врятувати місцеву молоду жінку, матір двох діток. Вона учаділа в будинку. Лікарі медчастини вирішили терміново везти жінку в районну лікарню. І завдяки вправності та водійській майстерності Олексія, вони встигли вчасно привезти потерпілу задля порятунку.
Коли приїхав у відпустку 24 серпня 2014 року на десять днів, виявилось, що зі здоров’ям не все так добре, як він казав.
- Ми обстежились і лягли в госпіталь, - розповідає дружина Галина. – Ми мали серйозні проблеми. Але він не зізнавався. Місяць лікувався. Лікарі казали, що він може бути комісований. Ми планували їхати у Львів в військову клініку.
Поки Олексій лікувався в госпіталь, до них в палату постійно забігали учні сьомої гімназії, яка розташована поруч, приносили гостинці. Бувало таке, що вийдеш з палати, а коли повертаєшся, на ліжку вже чи солодощі, чи малюнок. Одного разу учениця принесла змайстрований власними руками патріотичний браслет. Його Олексій вважав своїм талісманом.
Незважаючи на наполягання лікарів, Олексій казав, що повинен повернутись і був дуже розчарований тим, що його можуть комісувати. Лікарі не могли його втримати. І він поїхав. Перед тим, 26 жовтня, пішов на виборчу дільницю і був гордий з того, що йому вдалось проголосувати на виборах. 27 жовтня мав виїжджати. Але ситуація змінилась і він поїхав 29 жовтня. Перед цим встиг з усіма попрощатись. До батьків на Покрова в Неполоківці з’їздити. Зараз у рідних Олексія таке відчуття, що він ніби тоді підсумки в житті підводив.
Тим часом, військкомат вже запланував перевести Олексія на роботу в штаб у зв’язку зі станом здоров’я. Але 1 листопада на трасі в Бердянську, коли він їхав на машині командира, яку забрав з ремонту, сталась трагедія: посеред дороги щось заклинило, машину перекинуло. Він вилетів через лобове скло і машина його накрила. Причиною трагедії стала несправність автівки. Що ж насправді сталось і чому автівка була несправною – достеменно невідомо.
Галина щоранку їздить на кладовище до чоловіка. Аби привітатись. Каже, їй там стає легше. Ніби він поруч. Помічає, що хтось приходить на могилу і запалює свічки. Пам'ятають…
Тим часом родина Вербицьких продовжує всіма можливими способами підтримувати українську армію, військових.
