Леонід Петихачний (16 лютого 1978 року народження, Чернівці - орієнтовно 29 серпня 2014 року, с. Червоносільське, Амвросіївського району Донецької області) - боєць 3-ого батальйону спеціального призначення військової частини 3027 (батальйон "Донбас"). Зник під час подій у серпні 2014 року під Іловайськом.
Леонід закінчив 5 школу. Має дві вищі освіти - закінчив історичний факультет ЧНУ, а потім і юридичний. Був адвокатом Спілки адвокатів України.
Леонід Петихачний майже десять років пропрацював на різних посадах юридичного напрямку на підприємстві в сфері газопостачання, в 2012 році звільнився. Леонід пішов добровольцем до батальйону “Донбас”. Коли в червні 2014 року почалось загострення протистояння на Сході, почав ініціювати процес передачі техніки “Газу України” на потреби АТО. Йому обіцяли справу якнайшвидше вирішити, машини передати. Машини так і не передали.
25 січня 2015 року згідно результатів ДНК-експертизи було остаточно визнано, що Леонід Петихачний загинув в Іловайському котлі.
У Леоніда Петихачного залишилось троє неповнолітніх діток.
Спогад дружини Валентини
Леонід Петихачний. Усміхнений Герой
Леонід Петихачний народився в Чернівцях. Дитинство провів на Бульварі, де мав багато друзів, з частиною з яких дружив до останніх днів. Вони називали Льоню «Шалений», бо той був дуже активним, емоційним, нестримним. Дев’ять класів закінчив в ЗОШ №22, а середню освіту здобув у СШ№ 5. У них там бук дуже дружний клас. Потім навчався на історичному факультеті на стаціонарі. Заочно закінчив юридичний факультет. Одружився. Разом з дружиною дали життя двом діткам – хлопчику Олексію і дівчинці Катерині. В Леоніда була друга сім’я, де в шлюбі з Валентиною. народилась його копія, яку Герой обожнював – Олександра.
Він був чесним, справедливим, порядним. Не терпів пересудів, несправедливості, лицемірства. Після майдану ці відчуття загострились. Тому не міг бути осторонь подій, які відбувались в Києві наприкінці осені 2014 року. Після розгону Майдану Леонід почав їздити в Київ. Переважно там стояв ночами, коли ставало менше людей. Як не було такої змоги, то всю допомогу родина передавала через волонтерів на Київ. Одразу після розстрілу Майдану Льоня, незважаючи на зламану ногу, поїхав на Майдан. Бо бути вдома в такий час для нього було нестерпним та неприпустимим.
Так само Герой вирішив й після вторгнення російських агресорів на територію України. Коли в березні 2014 року захищати Батьківщину пішов юний син друзів сім’ї Петихачних Ростик, Льоня сказав Валентині: «Дитина пішла, а як я дома можу сидіти?».
У травні 2014 року він вирішив стати добровольцем.
- Він був одержимий Донбасом, - пригадує Валентина. – В травні він вже виріши іти. Просто чекав, коли я піду у відпустку, щоб було кому з Сашкою постійно бути. В кінці червня ми були в Києві, він сказав, що йому треба з кимось зустрітись, а насправді поїхав і записався в батальйон «Донбас».
- Коли мене питаються, коли хочуть дорікнути як я його пустила. Мене це не ображає вже. Я тільки кажу – ви не ображайте і не принижуйте його. Як можна не пустити чоловіка?
Вже 1 липня подзвонили з батальйону, що 4 липня з речами вже треба бути в Києві. 3 липня Льоня виїхав з дому. Були спершу Нові Петрівці під Києвом, а згодом і «бойове хрещення» в Артемівську, загибель в Іловайську. У нього була штурмова рота, яка йшла першою.
З дружиною зідзвонювався, списувався щодня. Валентина зберігає ці переписки. Вона пригадує, як передавала передачі, його улюблені цукерки – пташине молоко та чорнослив у шоколаді.
- Він дуже любив готувати, - розповідає Валентина. - Навіть шукав в інтернеті рецепти і виготовлював якісь страви. Часто вдома нас тішив своїми кулінарними здобутками. Побратими з «Донбасу» розповідали, що коли гриміли Гради, навіть коли було дуже важко на фронті, Льоню можна було побачити, як він готує щось смачненьке.
Та, незважаючи на таку любов до готування їжі, за час перебування в АТО, Льоня схуд майже на 30 кілограм.
- Я все просила, аби він вислав хоч якусь фотографію. І от 28 серпня він вислав ту фотографію, - каже Валентина.
Того ж дня, 28 серпня 2014 року, відбулось криваве зіткнення з російською армією під Іловайськом. 29 серпня зранку, незважаючи на домовленість постійно дзвонити, Льоня не вийшов на зв'язок. З командування ніхто не подзвонив (по сьогоднішній день).
- Я підтримувала тісні зв’язки з медичною частиною батальйону «Донбас» Юрою, через якого передавали передачі Льоні, - пригадує Валентина. - Тому я Юрі одразу подзвонила. Він якраз їздив шпиталями, моргами, шукав донбасівців. Але інформації про Льоню не було. 29 серпня викликала няню і поїхала вночі на Київ. Я вирішила, що якщо батальйон буде виходити з котла, то може Льоня бути поранений. А я швидше доберусь до Дніпропетровська з Києва, аніж з Чернівців. Постійно була з Юрою на зв’язку, скинула йому фотографії чоловіка. 1 вересня Юра мені подзвонив і сказав, що Льоня загинув. Але почались сумніви, митарства. Дзвонили різні люди, військові, казали, що він в полоні, що живий.
У нас таке життя наповнене було, що таке зараз відчуття, наче ми поспішали жити, - розповідає Валентина. - Кожні вихідні ми десь їздили, ходили. Влітку - на природу, на пікнік, на море, взимку – в гори. Ви знаєте, незважаючи ні на що, я щаслива жінка, в мене був, в мене є Льоня.Потім було довгих п’ять місяців митарств, пошуків, експертиз.
Спілкувалась з Валентиною Надія Бабинська (Вірна)Трирічна донечка, яка як дві краплі води схожа на Леоніда, Сашунька до цього часу не хоче вірити, що тато загинув. Коли вона дізналась, що тата більше немає і що винен в цьому Путін, вона сказала: «Я йому зроблю біду. Я йому зроблю боляче. Я знаю карате, мене тато навчив. Я йому зроблю так, що він віддасть нам папочку». А коли на вулиці темніє, Сашунька дивиться на небо і питає матусі: «А яка татова зірочка?».
P.S. Митарства з пошуками Леоніда були ускладнені й організацією роботи самого батальйону «Донбас». Незважаючи на те, що ще в червні 2014 року Леонід написав заяву, підписав контракт з батальйоном, він офіційно був оформлений заднім числом, за словами дружини Валентини, тільки від 14 серпня 2014 року. Тільки після зустрічей з Порошенком, Гройсманом, командуванням Національної Гвардії, дружині вдалось отримати цей документ. Сталось це в листопаді 2014 року через два місяці після Іловайського котла і через 4 місяці після того, як Леонід Петихачний записався добровольцем в батальйон «Донбас». Тобто на офіційному рівні після Іловайського котла Льоню не шукали. Тільки волонтери допомагали.Борець за справедливість
З родиною Петихачних я познайомилась ще восени 2014 року, коли писаламатеріал про машини ДП «Газ України». Тоді від посадовців «Нафтогазу» стало відомо, що ініціатором передачі майна на той час реорганізованого підприємства був саме Леонід Петихачний. Він добивався того, аби машини були передані на потреби АТО. Особливо це питання його турбувало після Майдану і з початком військової агресії Росії. Він знав, як юридично це все можна зробити. Леонід всіма силами домагався передачі автівок на фронт.
- Він мені показував ряди цих машин, які з кожним разом зменшувались, - пригадує Валентнина.
На жаль, ні те, що Герой АТО ініціював цю благородну справу, ні те, що її було оприлюднено, написано і пишуться десятки журналістських, депутатських запитів, машини й далі не в АТО. І де вони – теж питання.
